КИЇВСЬКИЙ УКРІПРАЙОН

Упродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони. Цей ланцюг укріплень довжиною 1200 км називався «Лінією Сталіна».

 Київський укріпрайон (скорочено КиУР) будувався впродовж 1929-1935 рр. Він охоплював Київ напівколом, спираючись флангами на р. Дніпро. Його перша смуга проходила на півночі і заході від сіл Бірки і Демидів уздовж правого берега р. Ірпінь (природного протитанкового рубежу) до с. Білогородка, потім повертала на південний схід до сіл Тарасівка, Юрівка, Кременище, Мриги. На півдні частина ДОТів була вписана в залишки стародавнього «Змієвого валу».

Загальна протяжність переднього краю Київського укріпрайону —  85 км, всього було побудовано 250 довготривалих вогневих (огневих) точок (дотів). Вогневі точки об’єднувалися в опорні пункти по 6-15 дотів.

Проектна автономність споруд була різна. Одні могли стримувати натиск декілька днів, інші – кілька місяців. Укріпрайон мав свою електростанцію, була загальна система енергопостачання, запаси продовольства. Вода в ДОТи надходила з артезіанських свердловин. До системи оборони також входила мережа великих і малих водойм. Понижені місцевості системою шлюзів при необхідності затоплювалися чи перетворювалися в болота.

Найкрупнішою і найбільш складною в інженерному плані спорудою КиУР був підземний командний пункт (далі – КП) завглибшки 65 м, побудований у Святошино. Цікаво, що за деякими відомостями дослідників, німці за два з гаком роки окупації Києва КП так і не знайшли.

КиУР зустрів перші фашистські бомбардування 22 червня не у найкращому стані; до його гарячкового відновлення заходилися лише на третій день війни. З 30-го червня на будівництво укріплень довкола Києва було виведено понад 50 тис. киян, а у найбільш напружені дні з 3-го по 6-те липня – близько 160 тис. Працювали у тяжких умовах, ночували на місцях робіт, під обстрілом та бомбардуванням. Таким чином було споруджено близько 750 дерево-земляних ДЗОТів, 30 км протитанкових ровів, 10 км ескарпів, встановлено 15 км мінних полів та десятки км колючих загороджень у три ряди, в т.ч. 16 км електрифікованих.

Влаштовувалися окопи для застарілих танків, непридатних для повноцінної участі у бойових діях. На Ірпені в районі Димерського шосе було споруджено дамбу, яка значно підняла рівень води і затопила річкову долину. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків.

Після першої невдалої спроби  взяти Київ 11-13 липня фашистське командування кілька тижнів накопичувало сили і вибирало напрямок для штурму. Київ зазнавав бомбардувань, гарячково йшла евакуація. 30-31 липня під стрімкими ударами ворога, незважаючи на тилові загороджувальні загони НКВС, панічно покинули позиції виснажені й здеморалізовані оборонці сіл Ходосівки й Тарасівки.

Після війни у деяких громадян побутувала думка, мовляв, українці — зрадники, здали без бою «Матір городів руських». Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни радянськими істориками і політпрацівниками ніби нівелювались, численні жертви применшувалися або взагалі не згадувалися.

На той час Південно-Західним фронтом командував генерал-полковник Кирпонос – досвідчений воєначальник, вмілі дії якого не призвели в перші місяці війни до оточення військ фронту і здачі Києва. Організована у найкоротші терміни оборона міста розладнала план блискавичної війни, розроблений німецьким командуванням. Київ героїчно бився більше двох місяців. Бійці і командири Київського укріпрайону стояли до останнього. І не їх провина, що, фанатично не бажаючи втратити Київ, Сталін віддав наказ про відведення військ за Дніпро надто пізно.

Німецькі танкові частини, зняті з Московського напряму, разом із танковою групою Клейста замкнули кільце навколо частин Південно-Західного фронту. У полоні опинилися сотні тисяч (за деякими даними понад 500 тисяч) військовослужбовців, було залишено величезну кількість техніки і боєприпасів. На Лівобережній Україні практично не залишилося військових формувань, здатних стримати німецький наступ. Такої катастрофи Червона Армія ще не знала. Хто ж винен? Ярлик зрадників було навішений радянською пропагандою (і не скоро знятий) на солдатів і офіцерів, що потрапили у полон.

Перші бої для ДОТів почались 11 липня 1941 р. на західних підступах до міста. Особливо дошкуляв німцям ДОТ № 186 на околиці с. Чабани. Його захисники трималися з останніх сил. До тієї миті, пики німці на підігнали впритик до залізобетонної фортеці танк, підвівши його вихлопну трубу до амбразури ДОТу й пустивши чадний газ. Останні живі захисники задихнулися, але не здалися.

Відзначився у обороні Києва й 106-й ДОТ, що знаходився на болоті поблизу хутора Мриги. За рахунок природних перешкод та замінованоголісу, цей ДОТ 6 годин стримував батальйон німецької піхоти…

В середині вересня німецькі танкові групи з’єднались в районі Лохвиці (Полтавська область), внаслідок чого 4 радянських армії були оточені. Наказ Верховного Командування про відведення від Києва військ був відданий вночі 17 вересня 1941 року. Практично ж, війська почали відводити за Дніпро лише 19 вересня – в той час, коли німці вже входили до Києва. Таким чином, героїчна оборона Києва тривала 71 день.

За підрахунками військових істориків тільки під Києвом німці втратили близько 100 тис. чоловік. Тривала й наполеглива оборона Києва зіграла важливу роль у зриві німецького плану «блискавичної війни» й затримала наступ фашистів на Москву.

Відмова здати Київ навряд чи мала під собою ідеологічне чи політичне підґрунтя. Очевидно, Сталін не міг повірити у можливість взяття Києва, як і взагалі не вірив у можливість гітлерівського нападу. Можливо, як колись казав один дотепник, це було гірше за злочин – це була помилка.

Зі спогадів ополченки Надії Іващенко (Мартиненко), записаних юними журналістами «ІТА ЮН-ПРЕС» КПДЮ у 2005 р. (на фото)

«…У 1941-му мені було сімнадцять. Я працювала на Київській кондитерській фабриці ім. К. Маркса. Я без відриву від виробництва закінчила курси сандружинниць і готувалася вступати до медичного технікуму. 22 червня, в неділю ми збиралися зустрітися з друзями на стадіоні «Динамо».

Але на світанку Київ почали бомбити, а о 12.00 по радіо виступив Молотов із зверненням до радянського народу про те, що фашистська Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. Я прийшла у понеділок на фабрику і мене як сандружинницю відправили допомагати в госпіталь на Дягтерівській, 1, куди почали привозити поранених солдатів із західних областей України.

Поруч із госпіталем було танкове училище, на Дягтярівській 13/15. Усіх курсантів відправили на оборону Києва, а поранених привозили сюди. Ми з дівчатами здавали кров для поранених бійців. А через два тижні нас відправили на укріплення південних рубежів на околицю Києва в район Віти-Поштової, Китаєва, Протасового яру, Голосіївського лісу та Корчуватого.

Спочатку ми тримали оборону в районі Лисої гори у складі винищувального батальйону під командуванням директора кондитерської фабрики Наума Слободського та політрука Марка Котляревського. Крім усього іншого вони займалися евакуацією архівних документів району, евакуацією родин працівників фабрики. На нашій фабриці працювало 5 тис. людей і половина одразу пішла на оборону Києва.

Мені видали військову форму, санітарну сумку і гвинтівку. Моїм завданням було надавати першу медичну допомогу й слідкувати, де проривалися німецькі танки й швидко доповідати командиру. Нас постійно перекидали з місця на місце копати протитанкові рови, будувати ДОТи, ДЗОТи та бліндажі. Керували цими роботами кадрові військові та солдати НКВС.

Поруч з нами оборону Києва тримали робітники заводів «Більшовик» та «Ленінська кузня», студенти й викладачі Київського університету ім. Т. Шевченка, педінституту та сільльгоспінституту, багатьох інших підприємств, всі вони вливалися у ополченські батальйони, які вели запеклі бої з німцями.

Ми були озброєні гірше за німців. Трохи пізніше, коли почали підкидати сили до Києва, то почали з’являлися сильніші частини. Німці обстрілювали нас з мінометів, гармат, літаки бомбили Київ.

У 20-х числах липня німці прорвалися до Києва, де ми утримували оборону. Це був район Корчувате-Віта-Поштова-Голосіївський ліс. Тут зав’язався жорстокий бій, в якому брав участь і наш батальйон ополченців. Було дуже багато вбитих і поранених. Я разом з іншими санітарами  повзала під кулями і кулеметним вогнем, витягала поранених і надавала допомогу. Було дуже важко і страшно. Це було моє перше бойове хрещення.

Коли закінчився бій і німці були відбиті, хто лишився живий з нашого батальйону повертався у штаб, який знаходився по вул. Голосіївській, 177. Я залишилася допомагати нашим пораненим бійцям і командирам. Мене у штабі зарахували вбитою. Коли я повернулася, була і радість і сльози. Через день ми знову зайняли оборону на попередніх позиціях і утримували до кінця 72 дні.

19 вересня, коли надійшов наказ залишити Київ, ми відходили у напрямку Лисої гори до Дніпра, через міст. Навкруги  все горіло. Цивільне населення і військові йшли без кінця, не зупиняючись. Ми потрапили у суцільний потік: танки, гармати, кулемети – все оте тягнули кіньми на міст, який називався пішохідний. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст Патона.  Бики були цегляні та бетонні, а настил був дерев’яний. І тільки ми встигли перейти,  як його висадили у повітря і усі ті кулемети, підводи, гармати і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо відступали неперервною колоною. Люди кричать і коні іржуть міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Все горить, це був жах…

Ми відходили до Броварів, німці незважаючи на те, що сутеніло нас постійно обстрілювали. Ми примкнули до регулярної армії, і йшли з ними. Там уже всі змішалися, але багато було ополченців. Коли стемніло, німці обстрілювали нас вже з лівого берега, бо переправлялися десь в районі Василькова і Обухова. Вони брали нас у кільце, щоб не дати нам відступати. Ми дісталися до Броварів, обійшли його кільцем та під постійним німецьким обстрілом ми відходили до Борисполя. Бориспіль був вже зайнятий, то ми обійшли його охопленого боями та встигли дійти до Борщів… Дійшли до села Борщів і попали у оточення.

Тут точилися жорстокі бої і була справжня бійня. Вся земля була покрита убитими і пораненими і залита кров’ю. Там річечка була Трубіж, вона була уся залита кров’ю та переповнена трупами. Йшли бої наші намагалися прорватися. Мені доводилося повзати обстрілом і витягати поранених з палаючих хат, бо німці підпалювали трасуючими кулями хати, в яких знаходилися поранені солдати і жінки з дітьми, і надавати допомогу.

Це страхіття повік не забути. Я пам’ятаю все. У нас уже не було чим оборонятися, мої санітарні сумки були порожні. Чим я могла допомогти пораненим? А я скрізь лежать люди і кричать: «Сестричко, допоможи!». Я плачу, що не можу допомогти… Я просила, якщо хтось залишиться у живих, а я буду поранена, щоб мене тоді пристрелили. Наразі неподалік розірвався снаряд і мене відкинуло, і я знепритомніла. Подумали, що я вбита, так мене й залишили. А я була тяжко контужена. Тут геройськи загинули директор нашої фабрики Наум Слободський і політрук Марк Котляревський.

Я ж посеред ночі отямилася і поповзла на городи, до палаючих хат. Дорогою загубила і документи, й сумку. Біля дороги на мене наткнувся німецький патруль й потягли мене в колону полонених і погнали в Дарницький концтабір. Він був у лісі, оточений колючим дротом. Туди всіх зганяли. А селяни з найближчих сіл сходилися та казали, що оце мій брат чи чоловік, то їх ще відпускали. Дивом мені вдалося звідти вибратися.

Одна селянка принесла мені піджачок, курточку дала, спідниця у мене була військова така синя та гімнастерка. Вона сказала, що я її донька, випросила мене у вартових. Я дійшла до Дніпра. Труханів острів був спалений, але цивільних людей, які вибиралися з оточення, переправляли човном на правий берег з Труханового острова. Я дійшла до Києва, який був вже зайнятий німцями. На КП у всіх перевіряли документи, а в мене їх не було. Далі вже була інша сторінка – життя в окупованому Києві..»

(Далі буде)

Підготувала Наталія Плохотнюк,

кер-к гуртка «Репортери» ІТА ЮН-ПРЕС КПДЮ